Ігор Ісіченко: «У Харкові досі не вмер міф про «першу столицю»

З 29 лютого по 30 травня щосуботи у Харківському літературному музеї відбуватимуться лекції з ранньомодерної доби України. ЛітМузей запросив відомих експертів вчених, які готові популярно розказати про свої дослідження. Кордони, назви, імена, людей, символи, протистояння і пам’ять. Деконструкція імперських міфів на матеріалах ранньомодерної історії України (XVI-XVIII ст.) — спільний проєкт Українського інституту національної пам'яті та Харківського ЛітМузею.

Як це не парадоксально, про ранньомодерну добу XVI-XVIII століть пересічні громадяни майже нічого не знають. Хоч у науці — історії, філософії, літературо- і мистецтвознавстві цим періодом займаються авторитетні у світовій науці вчені, формують у своїх працях суспільно важливі ціннісні смисли. Чому так склалося? 

Чому суспільство у знаннях з вітчизняної історії має майже 500-літню прогалину між Княжою добою та Котляревським? Про це і багато про що ще говоримо з доктором філології, автором монографій і сотень статей про літературу ранньомодерної доби архиєпископом Ігорем Ісіченком. 

Архиєпископ Ігор Ісіченко. Фото: facebook.com/archbishop.ihor

Провал у історико-культурних знаннях є досить закономірним і обумовленим кількома дуже важливими чинниками. Насамперед це один із важливих елементів постколоніальної травми. Провали в історичній пам’яті стають підставою для формування комплексу національної меншовартости і браку відчуття власної ідентичности. Фактично ідеологія ця почала формуватися після поглинання Гетьмащини Москвою. Оскільки вже у другій половині 17 століття з’являється «Синопсис», який став офіційною моделлю історії й одною з найважливіших ідеологем Російської імперії, де фактично всю добу між княжою добою і «входженням під царську руку» було викреслено. І що особливо прикметно, війна під проводом Хмельницького не згадувалась анітрохи, а визнання Гетьманщиною протекторату Москви розглядалося як «повернення під царську руку». Власне, ця модель, яка у радянські часи, 1954 року, остаточно набула оформлення як «возз’єднання України з Росією.

З іншого боку, нігілістичне ставлення до літератури ранньомодерної доби мотивувалося романтичною, а потім народницькою ідеологією, яка починала відлік українського культурного життя від Котляревського і винайшла термін «нова українська література». 

Ще одне дуже істотне. Українська культура ранньомодерної доби розвивалася як складник одної з найбільш демократичних держав тогочасної Європи — Речі Посполитої, де українська спільнота виступала партнером польської, литовської, білоруської, німецької спільнот у творенні шляхетської республіки. Уявлення про неї було спотворено пізніше. У 16-му — першій половині 17 століття в Річ Посполиту стікалися дисиденти зі всієї Європи. Власне, звідти виростають наші загадкові майдани: з конфедерацій, які вибухали проти короля, коли його права і повноваження надто розширювались. Отже, видалення цієї доби із нашої історичної свідомості водночас є і позбавленням нас дуже важливого досвіду республіканської культури, демократичного стилю життя і, найважливіше, відчуття себе окремим самостійним складником європейської цивілізації. 

З початку 18 століття твориться альтернативна ідея «триєдиного російського народу». Та ідея, яка виродилася у концепцію євразійства на межі 20-21 століть. Вона мала вмістити нас в інші параметри, що виглядають і досі привабливими для частини нашого населення. 

Від яких історично закріплених в нашій свідомості міфів і стереотипів, на Вашу думку, владико, нам варто було би звільнитися в першу чергу?

Від позбавлення української нації права мати власні еліти. Образ української історії, який формувався у народницькі часи (у другій половині 19 століття) і закріпився у радянську добу — бідні поневолені кріпаки, яких немає кому захистити, крім «братнього російського народу». Це абсолютно не відповідає дійсності, якщо ми згадаємо про князів Острозьких, князів Вишневецьких — тих, які ходили під проводом короля на війну з Москвою за Ливонію, які гинули у війнах із Османською імперією, які завоювали Москву у 1610 році. Всього цього народ позбавляється. Бо для будь-якого колоніального панування над Україною необхідно було позбавити її власних еліт. І збірний образ народу формувався таким, як щось таке протилежне елітам. Хоч шляхта була багатоетнічною: до неї належали і поляки, і білоруси, і литовці, і українці. Причому українські шляхтичі були найбагатшими в Речі Посполитій. 

З іншого боку з’явився образ козаччини, привабливий і містифікований у 19-му і 20-му століттях. Для нас це сьогодні міф, який відіграв у період виходу України з імперії зла дуже підступну роль. Як бур’яни після дощу повиростали у нас десятки псевдокозацьких організацій. Більшість із них, на жаль, стала згодом частиною сепаратистських рухів, а дехто навіть влився у російські окупаційні війська на Півдні і Сході України з початку російської агресії 2014 року. 

Але ж Козаччина для нас — це з барокової доби чи не єдиний наратив героїзму, військового мистецтва, волі і лицарства…

Козацтво було істотним складником тогочасної української дійсності, але не єдиним. І козацтво не мало відношення до культуротворчих сил. А втручаючись у політичне життя, воно часом відігравало роль деструктивну. Особливо під час деяких козацьких повстань, які велися зокрема і за підтримки московських коштів. Принагідно згадаємо історію заснування Чугуєва, коли козаки, тікаючи з Речі Посполитої, сховалися під руку, як вони вважали, «братнього російського народу». А потім, опинившись під цією царською рукою, відчули її тягар на собі і ледь вирвалися назад, до Речі Посполитої.

Козацтво — сила хаотична і неорганізована. Для нас сьогодні важливо прочитати заново твори В'ячеслава Липинського — людини, яка першою зважилася серйозно і відповідально поглянути на добу Хмельниччини і козацтва під новим кутом зору. 

А яке значення, на Ваш погляд, має ранньомодерна доба для формування сучасної національної ідентичності?

Без знання ранньомодерної доби будь-які спроби творення ідентичности будуть вироджуватися у різні дивовижі на кшталт «політичного українця», модель якого пропонують деякі політичні середовища сьогодні, або тверджень про українську державу як новостворену. Пригадаймо, у Харкові і досі не вмер міф про «першу столицю» Харків і про те, що українська держава була створена більшовиками. 

Очевидно, що це також підкріплюється ідеологемами з Росії, де здавна й дуже всерйоз вивчали культуру Середньовіччя. Там творилася модель тяглості російської цивілізації. Її складали княжий Київ — Московська Русь — Санкт-Петербург з російським дворянством, Пушкіним, Толстим, Тургенєвим та іншими… У цій схемі ми, українці, стаємо беззахисними людьми, неспроможними відчувати себе справді вільними. Бо свободу людині дає тільки пізнання себе, своєї сили. Відкриття, а не втеча від минулого, озброєння цим минулим — це і є запорукою того, щоби створити справді українську не тільки за назвою державу. 

А які б аргументи з ранньомодерної доби Ви могли навести, що розбивають міфи про нашу «віковічну» провінційність?

Важливо те, що ранньомодерна культура була міською. Це принципово для нас сьогодні в плані того, як представляють українську культуру як з глухого села, приречену на маргіналізацію зустрічі з містом, життя у місті. Українська культура 16-17 століть частково 18 століття — це культура Львова, передусім, Києва, Острога, Вільно. Бо Вільно як друга столиця Речі Посполитої, столиця Великого Князівства Литовського була центром притягання для українців, які працювали там дуже активно як Мелетій Смотрицький, Йосафат Концевич, як Іпатій Потій — всі ті, хто складав віленське середовище. 

Конфесійність у ранньомодерному суспільстві якою була? І що Ви могли б сказати про боротьбу козацтва «за віру православну»? 

З часів панування імперської тріади «православие, самодержавие, народность» українців ототожнили з православним Сходом. Треба від цього міфу звільнитись. Бо Річ Посполита 17 століття все ще лишалася багатоконфесійною. Поряд із панівною католицькою культурою, до якої належала частина української аристократії і міщанства — мешканців міста, була також і православна культура, яка не переслідувалася, не дискримінувалася в Речі Посполитій. Були й кальвіністи, й лютерани, й аріани, і чеські брати… 

У сучасні часи нам треба зрозуміти ще одне. Трансформація релігійного чинника у розряд політичних гасел є надзвичайно небезпечною, підступною, оманливою тенденцією. Ідеологема «боротьби за віру православну» використовувалася козаками для приховування справжніх соціальних цілей. Насправді козацтво воювало за визнання себе частиною еліт, за надання йому привілеїв, аналогічних привілеям шляхти. Це оманливе гасло врешті решт привело нас у підданство Російській державі. Адже вона будувала свою концепцію саме на злитті всіх східнослов’янських народів воєдино в один великий православний російський народ зі своєю імперією. Очевидно, українці і білоруси в цій імперії були приречені на асиміляцію Росією. 

Насправді Україна 18 століття в своїй переважній більшости належала до унійної Церкви. На Правобережній Україні лишилося буквально декілька десятків православних парафій. І це на противагу тисячам парафій, які приступили до унії. Різниці між ними великої на початку не було. Але була різниця у ставленні до влади. Бо православні парафії шукали собі покровительства і допомоги. І цим скористалася царська влада, а потім використала їх як плацдарм для окупації і поділу Речі Посполитої. 

У 18 столітті саме монахи василіяни стали головними творцями книжної культури, права на яку позбулася після 1717 року Лівобережна Україна. Це один з чинників, які необхідно визнати і повернути в національну історичну пам’ять. Бо протиставлення «православного козацтва» всім ворогам-колабарантам, які співпрацювали з чужою владою є абсолютним перекрученням реальної історії. Оскільки протиставляють козацтву фактично всю креативну культуру еліт Украни, яка навіть після того, як Лівобережна Україна перейшла під владу Москви, довгий час розглядала це перебування як тимчасове і продовжувала спілкуватися книжною українською і польською мовами. Чернігівський єпископ Лазар Баранович писав свої вірші по польському і мріяв про час, коли русини (тобто українці) з поляками поєднаються. 

Цикл лекцій у Харківському ЛітМузеї — з 29 лютого до 30 травня

На початку ХХ століття, коли формувалась естетика українського модернізму, а особливо в українському авангардному мистецтві його витоки визначались бароковою добою. І так само в новій українській культурі часів Незалежності. У Юрія Андруховича є рядки: «Це підпільне бароко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках, хоч забуто нас і мовчать в Європі». Чому, владико, як думаєте, українські митці виводять своє художнє мислення з барокового джерела?

Бароко — стиль, який панував під час відносної свободи. Коли діяли українські друкарні, коли українська мова поряд із латиною та польською широко функціонувала в Речі Посполитій і коли багатоконфесійність не переслідувалась, як пізніше в Російській імперії. А найголовніше — те, що, можливо, людина відчувала себе захищеною —  чого не дала і не може дати Російська імперія, поки існуватиме. І очевидно це було дуже суголосне із національною орієнтацією, формувало національну вдачу. І цей спогад про світ свободи, обіцяну землю свободи, з якої вийшли у табори імперії наші люди, став тією альтернативою, яка змушувала шукати виходу із затхлого, обмеженого світка, в якому українці опинилися в імперії. 

Розмову вела Ольга Бондар (Різниченко)

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.