«Новий соціялістичний побут», або Задвірки індустріалізації

Аватар пользователя Едуард Зуб

21 листопада 1931 року «Харківський пролетар» оголосив про початок штурмової декади на тракторному заводі.

Здавалося б, що там ще лишалося штурмувати? Адже не пройшло і двох місяців після надзвичайно помпезного пуску. Коли і найбільш нетямущим вбили у голови знамените висловлювання товариша Сталіна:

«Нет таких крепостей, которые большевики не могли бы взять!»

Але одна відшукалася — сумнозвісний «соцкультбыт». Ще дуже довго після урочистого відкриття гідні умови існування залишалися недосяжною мрією для дуже багатьох робітників. Тому і «штурм» оголосили вельми специфічний — декаду санітарії.

«Харківський пролетар» за 21 листопада 1931 року

Бо ж припекло. У широко розрекламованому «новому соціялістичному місті» спостерігалося дещо дуже старе і звичне: «Усі бараки перевантажені до несхочу. Замість 60-70 чоловік у бараках часто густо живе щонайменше 100-120… Звідси — бруд, неохайність, сморід, зараза».

Дев’яноста річниця від початку санітарного штурму здалася непоганим приводом розповісти про суворий побут «ентузіястів тракторного велетня». Почавши з тих, чий ентузіазм викликає обґрунтовані сумніви.

Одними з перших у степу біля станції Лосєве з’явилися в’язні. Уже навесні 1930-го там функціонував виправний табір. І саме з нього до редакції «Харківського пролетаря» надійшов 13 березня цікавий лист.

В’язні скаржилися, що їх обдурили. Коли забирали з Холодної Гори, обіцяли, «что каждый заключенный будет обеспечен хлебом, горячим, сахаром, а также выдадут полушубки, фуфайки, штаны, сапоги, ботинки». По факту ж вийшло таке: «Дают на заключенного полтора фунта хлеба, борща или супа — по одной кружке, а чая совсем не дают».

Комендатура ХТЗ у вересні 1930-го. З книги «Харьков. 1941-й: часть 1. У края грозы»

З одягом теж не склалося:

«Заключенные, у которых есть приятели среди надсмотрщиков по лагерю, те получили хорошую одежду и обувь, а те заключенные, которые проводят тяжелую физическую работу — голые, босые и голодные — получили фигу с маслом».

Перевірили «сигнал» аж за два місяці — 20 травня. Депутати міськради Погребняк та Проніна офіційно констатували, що в’язні анітрохи не збрехали: не вистачає матраців, мила, спецодягу. Відсутня медична допомога.

Розвантажуючи голіруч вагони з камінням, в’язні понатирали та позривали криваві мозолі. А всі три медпункти Тракторобуду категорично відмовилися обслуговувати зеків.

Вкрай погано було з харчуванням:

«Выдают на каждого человека 100 гр. картофеля и 100 гр. круп для приварка. Жиров дают 4 гр. на человека. Это норма на сутки. Сахару дают на 5 дней 65 грамм».

«Трудові подвиги» в’язнів на Тракторобуді потрапили навіть до парадної книжки. Тоді цього не соромилися. Вважалося, що «бупрівців» перевиховують працею

Вільнонайманих годували за трохи вищими нормами. Але точно не краще. Навіть напередодні урочистого пуску, коли вже діяла створена ударними темпами ціла система громадського харчування.

Станом на кінець вересня 1931 року мешканців окремого адміністративного району ХТЗ обслуговували 5 їдалень, 18 розподільників і 74 буфети. Найбільшими були їдальня № 49 (північне селище) та їдальня № 50 (південне).

Останній присвятили кілька пронизливих рядків працівники робітничо-селянської інспекції. Цитуємо:

«В їдальні, що відпускає 2 000 страв на добу, тільки 300 ложок. Їдальня вміщує 600 чоловік, але вона весь час порожня через недохват ложок. На пів-верстви від їдальні вишикується черга, що чекає, поки звільняться ложки… Стоять по 2 години і більше».

Та воно й не шкодило — ухопити свіжого повітря, перед тим, як сісти за стіл. Бо у закладах громадського харчування воно таким не було.

«Харківський пролетар» мобілізує екзорцистів на трудові подвиги. Ні, напевне, це про щось інше. 17 червня 1931 року

Ось цікава замальовка з їдальні для технічних працівників: «Обстановка нагадує колишні брудні шинки. Вода, якою миють посуд, брудна, мов помиї. Мийня невеличка, брудна, мух — аж кишить. У кухні теж неймовірний бруд, запах гнилі й безліч мух».

Техпрацівникам ще пощастило. Хай «невеличка», але мийня у них була. Їдальня ливарного цеху не мала і такої. Проєктували нашвидкуруч — забули передбачити. Довелося виділити під мийню непристосовану для такого використання комору.

Цехові їдальні — то взагалі окрема історія. У кращий бік виділявся лише ковальський цех — єдиний, де підігрівали їжу перед тим, як подати. Робітники інших давилися холодними стравами. А іноді й взагалі відмовлялися від них, як це сталося у ливарному цеху 16 вересня 1931 року. «При нас другу страву повертали, — звітували інспектори. — Від картопляного пюре відгонило гниллю, там лежали шматочки коси».

Фото робітничої їдальні знайти не пощастило. Це — вагон-крамниця харківського Церабкоопу. От з таких торгували, поки не збудували стаціонарні

Виготовляла такі «делікатеси» і розподіляла їх по цехових їдальнях фабрика-кухня №1, яку «Харківський пролетар» назвав «більш-менш впорядженим свинарником». Цілком заслужено: «На м’ясі — рої мух. У всіх кімнатах, де готується і обробляється зелень — бруд, огидний кислотний та гнилий сморід. Очищену картоплю миють не в воді, а в бочках, наповнених застійним та запліснявілим брудом».

Не набагато краще виглядала і єдина на весь район пекарня, яка видавала щоденно по 35 тонн хліба.

«Про санітарію тут не чули і не знають, що воно таке, – повідомляв 1 грудня 1931 року «Харківський пролетар». — Скрізь брудно. Робітники ночують у приміщенні пекарні, працюють в трусах без халатів. Немає душів, немає кімнати для одежі».

І трохи про якість продукції, що випускалася в антисанітарних умовах: «Приміщення хлібопекарні занадто тісне. Через це хліб деформується і виходить бракованим. Розвозять його нічим не прикритими фурами».

Звісно ж, «не хлібом єдиним» жили творці нового світу. Іноді їм треба було помитися і постригтися. А з цим теж існували серйозні проблеми. Бо на 60 тисяч людності було лише дві лазні і дві перукарні.

Вельми цікавий заклик пролунав 19 вересня 1931 року

19 вересня 1931 року друкований орган окружкому партії писав: «Величезні черги біля лазень – звичайне явище. В лазні північного селища і до цього часу не устатковано казанів. А найбільше лихо те, що не завжди буває вода. Часто-густо робітник, дочекавшись своєї черги, заходить до лазні, роздягається, а тут йому кажуть: води нема! Так, витративши кілька годин, робітник іде до бараку, не помившись».

Що його чекало у тому бараці, з цифрами на руках розповів завідуючий агітмасовим відділом заводського парткому товариш Бібіков: «39 бараків перелюднено на 1000 чоловік. Дах протікає у 39 бараках, не вистачає рукомийників, лавок, чайників. В 28 бараках не впорядковано ще і не відремонтовано печі».

Останнє, очевидячки, було найболючішим. Як і постійна нестача палива у тих бараках, яким з печами пощастило. Бо ж датована сумна статистика 20 листопада 1931 року. А Харків — точно не тропіки. Але змерзлі робітники давали собі раду старим дідівським способом: «Ламали стіни, меблі, паркани, щоб хоч трохи погрітися».

Отаким показували дозвілля робітників ХТЗ у пропагандистських виданнях. 1931 рік

Через побутові негаразди страждала святая святих — агітаційно-масова робота, адже відведені для неї «червоні куточки» та окремі «бараки культури» використовувалися як житло. Тому дозвілля робітництва було геть не соціалістичним: «В бараках цвіте пияцтво, картіжна гра і інші побутові гидоти».

І от що цікаво: з «гидотами» радянська влада ніколи й не крилася. «Тяготами и лишениями» хіба що не пишалися. Кому не доводилося читати стандартне: «Несмотря на огромные трудности, в кратчайшие сроки были построены…?»

Все так. Але замість «несмотря» треба писати «завдяки». Коли б тодішнє життя не було суцільними труднощами, чи знайшлися б тисячі робітників, готових у диких умовах працювати за убогу копійку?

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.