Притулок підневільних чорноробів

Аватар пользователя Едуард Зуб

«Церкви и тюрьмы сравняем з землей!» — голосно пообіцяли більшовики сто років тому. Та спромоглися виконати лише половину програми — ту, що стосувалася церков. З тюрмами вийшло навпаки: і царські залишили, і нових набудували.

Винятком із загального правила стала харківська Журавлівка. Церква святих апостолів Петра і Павла дивом зберіглася, а от місце ув’язнення, що знаходилося буквально поруч — ні. І навіть його адреса — Петропавлівський провулок, 5/6, не скаже нашому сучаснику анічогісінько. Бо й провулку того давно вже немає. 

Просто орієнтир: церква св. апостолів Петра і Павла. Табір знаходився поруч

Натомість залишилися гори документів, які переконливо свідчать, що на початку тридцятих років в районі нинішньої вулиці Челюскінців існував  цікавий заклад — «табір правопорушників Інженерно-будівельного відділу ДПУ УСРР». Іноді його ще називали «будівельною колонією».

Від харківських тюрем табір відрізнявся однорідним контингентом в’язнів.

«По социальному положению состав заключенных на 80% состоит из кулаков», — констатувала робоча бригада міськради, що прибула на Журавлівку з перевіркою 20 травня 1932 року.

Хто такі «кулаки» (українською — «куркулі»), тодішня преса пояснювала просто — «люті вороги Радянської влади». Та специфіка журавлівського табору полягала у тому, що якраз «лютих» там і не було. Тих відправляли далі, на Північ. А у Харкові залишали селян, засуджених за дрібні правопорушення.

Таких, наприклад, як Іван Мац із Черкаських Тишків. Він навіть куркулем не був — лише середняком. Але з куркулями випивав. За кілька годин до того, як вони підпалили колгоспну стайню.

Участі Маца у «змові про підпал» довести не вдалося. Та радянська Феміда вліпила йому, про всяк випадок, три роки таборів з формулюванням «за недонесення». І бідака мав тішитися! Бо іншим учасникам фатального застілля дали ще більше. Із розстрілом включно.

А ось іще цікавий персонаж — 22-річна Глафіра Перлик з Очеретяного, середнячка і колишня колгоспниця. Народний суд Валківського району відважив їй два роки за крадіжку: «по виході з колгоспу вивела з конюшні бувшу свою коняку». 

Кутовий штамп журавлівського табору

Та чи не найбільше було засуджених за невиконання плану хлібоздачі.

Натомість, сам табір виробничого плану… не мав взагалі. Ані власної каси не мав, ані бухгалтерії. Про що із певним здивуванням зазначила у своєму звіті згадана вище робоча група міськради.

Виправна установа з «населенням» у 1180 чоловік не була самостійною одиницею — лише одним із підрозділів Інженерно-будівельного відділу республіканського ДПУ. А по факту — просто розподільником дешевої робочої сили.

Безпосередньо у журавлівських бараках станом на 20 травня 1932 року перебувало 554 в’язні. Інші були розкидані по ближніх і дальніх будівельних дільницях. Вже один перелік їхніх назв суттєво скоригує стереотипне уявлення про архітектуру столичного Харкова: «Бараки Госпрома, ботанические бараки, Шатиловские бараки».

А ось геть не повний, але вельми показовий, список підприємств, які «працевлаштували» вчорашніх селян:

цегельня №9 — 93 чоловіки, цегельня №1 — 63 чоловіки, асфальтово-бетонний завод — 19 чоловік.

Найбільша за чисельністю філія табору знаходилася у Помірках: 224 в’язні будували там школу Управління прикордонної охорони. Частиною журавлівської колонії Помірки стали лише у квітні 1932-го. Тому там зберігалися деякі особливості, чітко відзначені поважною комісією.

На відміну від Журавлівки, у Помірках «широко применялася система социалистического соревнования и ударничества». І, згідно з висновком робочої групи міськради, вона «дала блестящие результаты».

Побудовано зеками: Харківська прикордонна школа. Фото з сайту «Литфонд. Аукционный дом»

Чому так, стає зрозумілим, коли зазирнути у звіт про санітарний стан табору. Є підозра, що на будівництві школи надривалися, аби швидше звідтіля втекти:

«Что же касается бараков на Померках, то состояние последних должно быть характеризовано как антисанитарное, бараки чрезвычайно загрязнены, много насекомых».

На Журавлівці було чистіше, але жилося там в’язням анітрохи не легше. Бо тоді й на волі бідували: карткова система, дикі черги за хлібом. Але розподіл харчів у таборі мав свою специфіку:

«Хлеб, выдающийся заключенным по нормам горсовета, распределялся на глаз, что создавало как возможность злоупотреблений, так и порождало неизбежное отступление от правильного распределения веса».

Низькі норми видачі харчів — то ще пів біди. Друга половина полягла у тому, що і вони не виконувалися. Як виявила робоча бригада міськради, протягом шести місяців у колонії не бачили цукру.

Звичайним явищем була затримка зарплатні на місяць. А тим в’язням, чий термін добігав кінця, могли затримати і на три-чотири. Бо навіть останній жаднюга не залишиться після «дзвоника» за колючим дротом, аби дочекатися убогих копійок.

Отак заробляли в’язні свої копійки!

Тим більшим дивом було зустріти за ним купу людей, яких ніхто і ніколи не засуджував. Поважну комісію відверто шокувала присутність у таборі… неповнолітніх. А ось і причина дива:

«В связи с осуждением иногда обоих родителей дети привозятся в лагерь родственниками, или даже одним из родителей, оставшимся на свободе, в колонию к заключенному».

Робоча бригада міськради підняла перед адміністрацією «вопрос о необходимости удаления детей из обстановки, характерной для каждого места заключения». Бо обстановка та «отнюдь не является подходящей для целей воспитательного характера».

Начальник табору, товариш Калюжний, який дивився на все це тверезо, чесно сказав, що прилаштувати по дитячих будинках він зможе, щонайбільше, чоловік десять. Бо будинки ті у 1932-му були забиті вщент. Та станом на 15 червня (сьомий візит комісії на Журавлівку) і ці десятеро дітей ще перебували за колючим дротом.

Як свідчить звіт робочої групи міськради, її турбота про малечу пояснювалася геть не людяністю. Все було значно простіше і цинічніше: «Заключенные, имея при себе детей, вынуждены делиться своим пайком с ними. И, естественно, теряют силы».

Неподобство! Бо ж сили ті належали вже не їм, а радянській державі. І потреба в силах була значною, з огляду на роботи, що їх виконували в’язні.

Кваліфікованих спеціалістів серед них було небагато – 105 теслярів, 37 ковалів, 15 слюсарів, 12 мулярів. Лічена кількість кравців та шевців, які обслуговували потреби колонії. Сидів навіть лікар, який звільнився за кілька днів до прибуття комісії, чим позбавив табір медичної допомоги. Бо він один її і уособлював.

Печатка чекістського радгоспу: ДПУ сусідить з Тарасом Григоровичем

Та переважна більшість в’язнів працювала чорноробами на будівництві. Але не тільки. Республіканське ДПУ мало ще й сільськогосподарські підприємства – радгоспи імені Балицького, Фрунзе і… Тараса Шевченка. Декому щастило потрапити і туди.

Про менш везучих можна було б окрему книжку скласти. З документів, оспіваних у відомій пісні: «По актировке, врачей путевке, я покидаю лагеря». Гори таких папірців зберігаються в архіві! З однаковим висновком:

«К физическому труду неспособен. Пребывание в лагере противопоказано».

Причини непрацездатності були різними. Бо одним лікарям більше подобався термін «кахексия», а інші, простіші, писали «истощение». Багатьох «актірували» з туберкульозом.

Поштова листівка 1933-го року, надіслана до табору з 2-ї радянської лікарні. На звороті — повідомлення про смерть в’язня

А на тих, кого не встигли звільнити за станом здоров’я, поштові листівки у табір приходили. Або з лікарні 1-го БУПРУ (Холодна Гора), або з 2-ї радянської лікарні (нині — 17-а). Такого, наприклад, змісту:

«Гр. Пономаренко Петро Артемович, 38 л., находился на излечении во 2-ой сов.больнице с 6/ IV по 7/ IV 33г. и 7-го апреля в 9 ч. 30 м. умер. Диагноз: дизентерия».

Але з вельми докладного звіту робочої групи не видно, щоб вона переймалася цими фактами. Поважну комісію більше турбувало інше: через специфіку табору там неможливо було провадити повноцінну політико-виховну роботу. Бо з віддалених дільниць в’язні поверталися аж о дев’ятій вечора. І максимум, на що були спроможні, це прослухати короткий переказ поточних новин.

Так і загиналися, бідаки, не дізнавшись, у якій щасливій країні вони жили...

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.