Шоу із продовженням: сумні пригоди галичанина у Харкові

Аватар пользователя Едуард Зуб

11 серпня 1920 року у великій залі Громадської бібліотеки відкрилося перше засідання Найвищого революційного трибуналу УСРР. Не громом оркестру, але урочисто — вітальною промовою голови ВУЦВК Григорія Петровського. 

У присутності двох інших очільників республіки — голови раднаркому Християна Раковського та секретаря ЦК КПУ Станіслава Косіора, промовець гучно анонсував круті зміни у каральній політиці радянської влади.

То, мовляв, кляті обставини змушували нас донедавна судити ворогів швидко і без зайвого розголосу. Бо ж «в гражданской войне расправа с врагом требует быстрых и решительных мер». Та зараз, коли є час і натхнення, ми можемо дозволити собі таку розкіш, як детальний і публічний судовий розгляд.

Саме у цій залі, добре відомій харківським історикам, сто років тому засідав Найвищий революційний трибунал УСРР

«Красный Суд, где нужно — беспощадный, где нужно — милостивый, — пообіцяв товариш Петровський, — сумеет разобраться не только в фактах и преступных действиях, но и в душевных эмоциях, которые этими действиями руководят».

Слова «всеукраїнського старости» прямо суперечили тодішній практиці розправи з ворогами. Як до, так і після його «доленосної» промови, колегія губчека розглядала по кілька десятків справ на день. Кого там цікавили чужі емоції, коли і з фактами геть не завжди розбиралися? Траплялося, одне лише «соцпоходження» вирішувало долю арештованого. А тут з якогось дива радянська влада вирішила зробити виняток!

Диво те звалося політичної кон’юнктурою: виникла необхідність продемонструвати широкій публіці «гниение петлюровщины». І персонаж відповідний для цього знайшовся — громадянин Чайківський Юліян Михайлович, колишній сотник січових стрільців.

Чим саме він завинив перед радянською владою, присутні дізналися з обвинувального акту, прочитаного судовим секретарем. «Гріхи» були серйозними: «Юлиан Чайковский с апреля 1918 года, занимая целый ряд видных постов на Украине в качестве начальника штаба сечевых стрельцов, командира 1-ой бригады, начальника контрразведки и другие посты, вел активную борьбу против Советской власти. Являясь душой охранки при Петлюре, разыскивал, арестовывал и расстреливал большевиков». Але тепер «во всех означенных преступлениях сознается».

Юліян Михайлович Чайківський — головна діюча особа показового процесу

Після секретаря виступив сам Чайківський. І відразу знайшлася низка кричущих суперечностей між його свідченнями і даними обвинувального акту. Колишній політичний референт при штабі Осадного корпусу Коновальця зізнався лише у тому, що власноруч підписував накази про обшуки та арешти. Бо ж змушений був: йому підпорядковувалися три контррозвідки. Одначе безпосередньої участі у «акціях» не брав.

Що ж стосується позасудових розстрілів, то, за словами Чайківського, їх виконував Кушнарюк за прямими наказами Коновальця. І, начебто, сам Петлюра схвалював розправи над більшовиками. А от у Чайківського на цьому ґрунті виник конфлікт з Коновальцем. Після чого посаду політичного референта довелося залишити.

Не погодився підсудний і з ще одним фрагментом обвинувального акту: «Насильно был переведен в Харьков и поставлен перед необходимостью капитуляции». Чайківський стверджував, що здався радвладі з власної волі.

Аби виявити істину, трибунал, як і належить, вдався до допиту свідків. Почав із «козирного» — товариша Косіора. Секретар ЦК КПУ досить яскраво змалював, що творилося у Києві на початку 1919-го, після взяття його військами Директорії УНР.

Свідок обвинувачення Станіслав Вікентійович Косіор

Цитуємо: «Выйдя на улицу, никто не был уверен в своей безопасности. Круглые сутки в городе развивалась беспорядочная стрельба. Ежедневно на окраинах находили трупы расстрелянных рабочих и большевиков». Страшно, але… Радянський Харків 1920-го відрізнявся від Києва часів Директорії хіба що партійною приналежністю убієнних. Та й то не завжди.

Що ж стосується причетності підсудного до всіх цих неподобств, то про неї Косіор говорив не надто впевнено: «С именем Ю. Чайковского общая молва связывала все ужасы проводимого террора». Для ЧК такого, може б, і вистачило. Але відкритий судовий процес посилання на старі чутки могло лише скомпрометувати.

Додав мороки трибуналу і наступний свідок — член ЦК КПУ Василь Еллан-Блакитний, український поет і недавній боротьбист. Його розповідь про обставини здачі Чайківського теж не збігалася з обвинувальним актом.

За словами Блакитного, колишній політреферент заявився до нього особисто, назвав себе і повідомив, що хоче віддатися до рук радянського правосуддя, аби реабілітувати своє ім’я чи понести покарання. Мотиви — щире розкаяння у контрреволюційній діяльності та бажання працювати у лавах КПУ.

Блакитний з чистою совістю відвів свого гостя до ЧК, але той з невідомих свідку причин, за якихось кілька днів… знову опинився на свободі. Відбувалося усе це на початку червня 1920 року.

Василь Михайлович Еллан-Блакитний — політик і поет

Здавався Чайківський з паспортом на ім’я Дашкевича. Фальшиве посвідчення особи обвинувальний акт пишно поіменував «тайным документом, выданным Галицийской контрразведкой».

Паспорт цей, з точки зору обвинувачення, був доказом підступних намірів, які підсудний плекав щодо радянської влади. Та Чайківський стверджував, що отримав його для підпільної роботи в окупованій денікінцями Одесі.

Врешті-решт, з огляду на значну кількість суперечностей, трибунал вирішив повернути справу на дослідування.

Другий акт політичного шоу розпочався 5 вересня. До «акторського складу», і без того зіркового, додався відомий гастролер. У залі харківської Громадської бібліотеки з’явився Володимир Винниченко: саме на той час припав його короткий «роман» з радянською владою.

З позиції суто юридичної, цінність Володимира Кириловича як свідка дорівнювала нулю: Чайківського він вперше побачив за кілька днів до суду. Натомість, навряд чи була в тодішньому Харкові людина, яка б краще за Винниченка знала політичну «кухню» УНР.

Володимир Кирилович Винниченко — можливо, найцінніший для радвлади свідок

На жаль, приблизно три чверті Винниченкової промови не вдалося розібрати через пошкодження тексту. Але те, що залишилося, геть не тішить: колишній голова Директорії вигороджував Чайківського «на контрасті» — поливаючи брудом Петлюру і петлюрівців.

Подаємо за російським переказом:

«Раскаяние Чайковского искреннее; он мог бы продолжать в Галиции свою деятельность, как те авантюристы из петлюровского лагеря, которые продолжают занимать видные посты, прокучивая по европейским кафе и шантанам народные деньги».

Що ж до свідків обвинувачення, то вони нічого нового до вже відомих фактів не додали. За винятком дурниці, котру зморозив громадянин Табаков: «Режим Петлюры, Коновальца и Чайковского – более суровый и кровавый, чем режим гетмана». Чому тоді вижив Табаков, який, за його ж словами, «неоднократно арестовывался петлюровской контрразведкой», незрозуміло.

Після допиту свідків почалися змагання сторін. Обвинувачення, в особі наркома землеробства Мануїльського, вимагало для Чайківського розстрілу. Попри те, що безпосередню участь сотника у кривавих розправах так і не довели. Але «по его инициативе были совершены сотни зверских убийств коммунистов».

Нарком землеробства Дмитро Захарович Мануїльський

Розпливчастість цифри явно вказувала, що ніхто не переймався підрахунком жертв Чайківського. Ляпнули навмання! Одначе захисник Шубін за це чомусь не вчепився. Натомість став доводити, що підсудний — не ініціатор розстрілів, а лише виконавець злочинних наказів Петлюри. Та й взагалі соціально близький радвладі, бо ж походить з трудового середовища.

Чи так вже погано жило те середовище до революції — питання дражливе. В арештантській картці Чайківського записано, що він має університетську освіту. Професія — журналіст, перекладач.

Дмитро Мануїльський, який його обвинувачував, закінчив юридичний факультет Сорбонни. А голова Найвищого трибуналу Олександр Аросєв три роки вчився на філософському факультеті у Льєжі.

І чомусь таки навчився, судячи з розмірів винесеного ним вироку. Аж на одинадцять пунктів розтягнув! «Американский пролетариат» навіщось згадав і цікавий вираз у обіг пустив — «военно-шовинистическая клика Петлюры».

Трибуналіст Олександр Якович Аросєв, батько всесоюзної улюблениці «пані Моніки» із «Кабачка 13 стульев»

Коли ж очистити той вирок від пропагандистського сміття, з якого він складається відсотків на сімдесят, матимемо ось що: «Верховный Революционный Трибунал приговорил Ю. Чайковского, 27 лет, к высшей мере наказания». Одначе (тут іде довжелезна мотивація) розстрілювати його недоцільно з політичної точки зору. І тому трибунал змінює Чайківському розстріл на «заключение в концентрационный лагерь на все время гражданской войны».

Кожен, хто вчив історію в радянській школі, скаже, що Чайківському сидіти залишалося недовго — якихось два місяці з хвостиком. Бо ж «всі знають», що громадянська війна скінчилася у середині листопада 1920-го, вигнанням врангелівців із Криму.

Та от горе: сто років тому так не вважали. Харківський трибунал ще і в березні 1921-го роздавав вироки «до окончания гражданской войны»! Бо вона аж бігом палахкотіла «на внутреннем фронте». По факту ж, таке формулювання означало «до особливого розпорядження».

У випадку з Чайківським воно надійшло дуже швидко. Це можна простежити за його арештантською карткою. Вирок отримав 5-го вересня, за п’ять днів потому його перевели з каторжної тюрми до концтабору, а 22-го жовтня він уже з табору вибув. На роботу до Всеукраїнського видавництва.

Кутовий штамп Харківського концтабору

Така практика не була чимось надзвичайним. З табору, що розташовувався на Сумській, 61 (теперішній Палац одруження), кваліфікованих спеціалістів часто випускали на зовнішні роботи. Хто повертався туди увечері, а хто приходив тільки відмічатися з певною періодичністю. Але в’язні з таким звинуваченням як у Чайківського — «вооруженная борьба против Советской власти», з-за колючого дроту виходили вкрай рідко.

Чому для колишнього сотника знову зробили виняток, пояснює постанова Петінського райкому від 29 жовтня 1920 року: Чайківському відкрито протегував Василь Еллан-Блакитний, голова колегії «Всевидаву». Це за його наказом Юліян Чайківський був призначений заступником завідуючого агітаційним (!) підвідділом видавництва.

Яким тут боком петініські комуністи? Саме їхньому, з біса пильному ватажкові маємо дякувати за цю коштовну інформацію. Товариш Сильвестр Покко, колишній голова губчека, дізнавшись про це призначення, надіслав «листи протесту» до губкому та ВУЦВК з вимогою провести негайне розслідування справи. Вимагав скасувати наказ Блакитного, а його самого притягнути до відповідальності.

Старий більшовик Сильвестр Іванович Покко

Зрозуміти чекістську логіку неважко: агітувати за світле комуністичне майбутнє мав той, хто ще недавно віддавав накази про розстріл тих самих комуністів. Та маємо право припустити, що клопотання товариша Покко не мали наслідків. Бо відмітка про повернення до табору в арештантській картці Чайківського відсутня.

Колишній політреферент проживав із дружиною на Журавлівці. Але недовго: 15 березня 1921 року він «окончательно убыл» — помер від якоїсь хвороби.

Грандіозне шоу, організоване за участі перших осіб УСРР, відчутної користі радвладі так і не принесло.

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.